Фотографії
 
Пісні
Коти-летуни
Ходять по Львову чутки загадкові
Сільська церковиця
Почекай
А що я казав…
Я не вернувся

Ця сторінка присвячена пам’яті директора програм радіо Незалежність – Василя Чудика, який загинув 18 липня 1999 року при не з’ясованих досі обставинах…

Василь Чудик
(1968 – 1999)

Знаєш, хочу тобі розповісти…“, – найперші слова, що ви їх почуєте у пісні Василя Чудика. Здавалося б, трохи з-поза високих пісенних сфер оте “розповісти”. Чому не – “заспівати” або, ще краще, “оспівати”? А таки ні. Василь, власне, розповідав. Як літописець свого часу. Як журналіст. Як патріот України.
Розповідав ще й окрім того у пісні під гітару, що була для нього наче другим “я”. Звіряв найімтимніше, найпотаємніше і часом навіть таке, в чому, може, самому зізнатися було б наче й незручно. Тим паче, у словесних розмовах з оточуючим світом людей, котрому, на жаль, аж ніяк не до фантазій, поетичних візій, чудернацького лету думки в небо мрійливої юності…
У Василя Чудика юність дивовижно співпала з добою зрілості. Інакше й бути не могло: адже співець народився під час розвалу найкривавішої з імперій світу. Людина мисляча, свідома, вихована батьками в традиціях істинного патріотизму, – Василь дуже чітко вирізняв чисте золото зерна з-поміж полови, котрої в часи “перестройки” було ой як багато! Хто вважатиме це інтуіцією, хто – миттєвістю почуттів…
А таки не миттєвістю творились оті Василеві пісні. Був страшенно вимогливий до слова. Мабуть, генетично. Болісно переосмислював у власних піснях історичну трагедію українських патріотів у борні за волю. Здавалося, ототожнював себе з ними. Виявилось тепер, що співав таки про себе. Такого ж, як полеглі усусуси, упівці, – молодого…
Молодість – неповторна пора в житті людини. Тому досвід молодого життя Василя Чудика подекуди переплітався з містикою. Передусім тому, що оголеним нервом емоцій був здатний перетворити мрії в поезію і мелодію реальності. А реальність паростків часу Василевої творчості і справді була дивовижною.
Висока мрія Василя таки здійснилась. Чи не символічно, що до останнього дня свого короткого, але такого яскравого життя він самовіддано працював шеф-редактором радіо Незалежність, передачі якого слухали чи не у цілому світі? Зрештою, інакше й бути не могло. Вихований в кращих традиціях української родини, син не міг не мати за приклад той високий поетизм до порядності в особі мами, Марії Лугової. А також батька, Івана Чудика, який, до речі, майже чверть століття віддав також журналістиці, працюючи старшим редактором Львівського обласного радіо. На світанку визволення України з-під московсько-комуністичного ярма п.Чудик-старший рішуче відмовившись від нав’язуваної десятиліттями совіцької ідеології, заснував перше в Україні Незалежне радіо, що несло до слухача правдиве слово про багатостраждальну історію рідного народу, про буремне сьогодення, про мрії всіх і кожного з нас в осягненні віками омріяної волі. Вірним соратником у цій, воістину титанічній праці став син, Василь Чудик. Утім, батько був для нього керманичем не тільки у професійних засадах журналістики. А й у тому, що десь потаємно ховалося в глибинах юнацьких душ обох. Це – нестримна жага до поетичного слова, витонченості смислових асоціацій, здавалось би, давно відомих істин.
…йшов 1989-й рік. Василь щойно відслужив два роки в армії, поновив навчання у Львівському університеті. Одного дня сказав батькові: “А в нас пісенний конкурс…” – “Маєш отут вірш,” – батько віддав написане за ніч. І… народилася пісня.
Ходять по Львові чутки загадкові“… Пісня, немов летучка на бурхливих тоді львівських мітингах з гучним рокотом “Ганьба”, – чітко і лаконічно сконцентрувала найболючіші виразки останніх років, агонії тоталітарного режиму. Ганьба – насильству (“…кажуть когось там втоплять у крові…”)! Ганьба – злочинам компартійної ідеології (“…з всякими “ізмами” буде війна…”)! Ганьба – недолугій економічній політиці (“…а м’яса і масла вже нині нема…”)! Ганьба – безбатченкам-холопам (“…кажуть в народі мова не в моді…”)! Неймовірно, але й десятьма роками потому стосовно більшості злободенностей цієї пісні іншого слова, як “Ганьба!”, – ужити важко. Тому можна собі лише уявити, який резонанс мало прем’єрне виконання “Чуток…” Василя Чудика у стінах ще радянського університету, але який кипів уже в градаціях вищої політичної напруги.
Наступного дня Василеві на одній з перерв подарували гвоздику, а увечері він уже роздавав автографи. Пісню про Українських Січових Стрільців слухали, затамувавши подих:

Тільки в чому ж завинили ми перед людьми,
Що стрілецькії могили тракторами перерили..?
Застоялись на припоні вороні стрілецькі коні,
Але знов дзвенять над містом ті чудо-пісні…

Одностайними були журі і присутні у залі. У конкурсі самодіяльної авторської пісні Василеві Чудику було присуджено першу премію та вручено приз глядацьких симпатій… Дотепер у сімейному архіві родини Чудиків свято, як дорогоцінна реліквія, зберігається, окрім магнітофонних записів сина, його пісенних чернеток, афіш, газетних публікацій, – ще й цей зворушливий згорток вимпелу. Від руки, але дуже гарними, різнокольоровими, стилізованими під старослов’янські, літерами виписано: “Диплом лауреата. Нагороджується Василь Чудик – студент факультету журналістики – за І місце у конкурсі української авторської пісні “Пісня – душа народу.” Оргкомітет, Львів, університет, 5 грудня 1989 р.”
На конкурсі співців Другого Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики “Червона рута”, який відбувся у Запоріжжі в серпні 1991 р., Василь Чудик уже виступав як п’ятикурсник факультету журналістики ЛДУ. Підготував три пісні: “Я не вернуся”, “Почекай”, “Сільська церковця”. З першої довелось зрезигнувати, бо через недолугу організацію конкурсу дуже запізнився початок, і журі довелось скорочувати програму. Напередодні конкурсу було записано інтерв’ю, завдяки чому ви почуєте авторське трактування Василем власних творів. А ще він тоді говорив: “Усі три пісні у мене про Україну, і їх можна назвати патріотичними. Хоч я якось сам не сподівався – в жодній пісні немає навіть слова “Україна”. Не тому, що та тема проїлася. Але мені здається, що просто багато людей почали спекулювати на цій темі. Бо вийти на сцену і крикнути, що ми за Україну, чи вільну Україну, чи за ще якусь – це дуже просто. Та, мабуть, щоб ця тема не набридла, треба знаходити якісь нові слова”.

…А ту калину, гей, піднімали ми,
З ворогом лютим потанцювали ми.
Та залишили лиш зневіру
І ще дороги важкі в Сибіру…

Жаль, що в Запоріжжі не почули цієї трагічної пісенної розповіді Василя Чудика. Натомість прозвучала епічна “Сільська церковця“, у якій молодий співець не за літами філософськи зумів виліпити поетично-музичний символ нашого народу від тисячолітньої давнини до епохи космічних ракет. “Хто камінь тут поклав, в її основу першу звів цеглину?..” Може, коли писав ті слова, згадував свого прадіда Івана, який колись будував сільські церкви на Тернопільщині? А, може, тих, хто і нам заповів гордо: “Ми не були рабами!”
Пісня мала великий успіх на фестивалі. А що вже казати про другу! Мало того, що “Почекай” співали перед концертом, в перервах, – між іншим, за словами Василя, вона відома трохи була на той час в Запоріжжі, бо рік перед тим привіз її “Вертеп” журфаку Львівського університету. На самому рутівському конкурсі, Василь Чудик перший (з виступаючих – одинадцятий за порядковим номером) зумів зірвати своєю піснею дещо приспану публіку на ноги. Його “Почекай” так припало до душі деяким політичним діячам, що її автор та виконавець був удостоєний почесних нагород, ставши, таким чином, єдиним призером серед співців. Уже роками пізніше Василь з гумором зізнався як під час повернення до Львова, а це було якраз 19 серпня 1991 р., у день з’яви ГКЧП, – львівська компанія червонорутівських музикантів знущалася над ним: “От, мовляв, доспівався, чоловіче. Це приїдеш, і відразу там тебе зустрінуть…”
Невдовзі у пісні з’явилось продовження: “А що я казав? Бачиш, розвіялись хмари, більше ніхто не стоїть поміж наших сердець…” І все ж: то було не продовження любовних стосунків з коханою. То була чітка заангажованість на актуальність політичних реалій.
У той час в Україні розгорталась передвиборча боротьба за президентську першість. З кандидатурою, поміж інших В’ячеслава Чорновола Василь Чудик, з гроном національносвідомої молоді, виступав і підтримував кандидата з численними концертами, де звучала пісня-присвята цій воістину легендарній постаті в історії українського державотворення. “До остаточної дуже далеко нам всім пермоги: “Доки не знищений ворог“, – сказав Чорновіл…” Ні, це не ляпнута прокламація, здатна відлякати чи тупим формалізмом поліграфічно (на стовпах, парканах), чи банальним примітивізмом поетично-музичним (у радіо-телевізійному просторі). Василь обрав своєрідний спосіб довірливої розмови з коханою, на місце якої, десь так підсвідомо, кортіло стати не одному слухачеві, тим паче слухачці.
Для Василя Чудика у літо нема вороття. Він до кінця не прожив його навіть у рік свого 30-ліття. За календарем земного буття людини це була тільки весна. Зі всіма її розкошами, грозами і неповторністю першого сприйняття одвічних істин. Здавалось, всмоктав їх з молоком матері. Відтак утверджував своїм світоглядом і духовним багатством, розумінням державності і практичним його втіленням у напруженій журналістській роботі. Та ілюзорну безконечність перспективи обірвала брутальна смерть. Подібно, як і героям його пісні, молодим назавжди борцям за волю України. Це про них співав, не про себе. А слухаєш – і наче про нього. Про 30-річного Василя Чудика.

Краяли небо сірі гуси…
Звиняйте, мамо, я не вернуся,
Лиш не ломіть з розпуки руки,
Бо підростають ваші внуки…

У подружжя Марії та Івана Чудиків онуків від сина Василя не залишилося. Можливо, і думав про власну сім’ю, про кохану дружину, про діточок… Не встиг.
Ще на початку становлення радіо Незалежність багато хто дорікав його шеф-редактору у тім, що занехаяв пісенну творчість, унаочнюючи власно-сумнівну сентенцію: “Можна в найдальший куточок тепер закинуть гітару…” Невже Незалежність заважає співати? “Заваджає, і навіть дуже. Якщо чесно, – говорив якось Василь Чудик, – то вже з півроку, відколи почалася інтенсивна робота, пісень практично не пишу. Можливо, дві-три, і то сирі…”
Кажуть, талант формує оточення: суспільство, школа (в широкому розумінні), традиції, події сьогодення… Але справжній талант формують таки батьки. Подиву гідні мужність Марії та Івана Чудиків, які знайшли у собі сили надалі продовжувати справу такого короткого життя сина.

Звиняйте, мамо, я не вернуся.
Звиняйте, мамо, то Божа воля –
Моя могила не серед поля…

Як несправедливо порушено одвічний порядок речей! Як неприродно і дико переходити часову межу поміж надіями і розпачем! Та…
“Говорить радіо Незалежність!” – щодня чути у світі. Зі Львова, як і впродовж усього часу ще такої недавньої присутності тут журналіста Василя Чудика, йде потужний струмінь правдивої інформації, живити котрий доля прирекла тепер батькам. Не заламалися…
Не зреклися Незалежності: ані державної, ані професійної. Не зрадили мрію сина про оспіваний ним предків заповіт: “Ми не були рабами!!!” Не були. Не є. Не будемо. “І вдячно з вівтаря так дивиться Христос, той предок-мученик, що увіковічнив працю”. Із пісні Василя Чудика. З когорти тих, кого корифей української поезії назавжди уславив рядком свого вірша: “Співці нової днини”.

Марта Кінесевич – музикознавець, член СЖУ.

 

Фотографії
 
Пісні
Коти-летуни
Ходять по Львову чутки загадкові
Сільська церковиця
Почекай
А що я казав…
Я не вернувся

Ця сторінка присвячена пам’яті директора програм радіо Незалежність – Василя Чудика, який загинув 18 липня 1999 року при не з’ясованих досі обставинах…

Василь Чудик
(1968 – 1999)

Знаєш, хочу тобі розповісти…“, – найперші слова, що ви їх почуєте у пісні Василя Чудика. Здавалося б, трохи з-поза високих пісенних сфер оте “розповісти”. Чому не – “заспівати” або, ще краще, “оспівати”? А таки ні. Василь, власне, розповідав. Як літописець свого часу. Як журналіст. Як патріот України.
Розповідав ще й окрім того у пісні під гітару, що була для нього наче другим “я”. Звіряв найімтимніше, найпотаємніше і часом навіть таке, в чому, може, самому зізнатися було б наче й незручно. Тим паче, у словесних розмовах з оточуючим світом людей, котрому, на жаль, аж ніяк не до фантазій, поетичних візій, чудернацького лету думки в небо мрійливої юності…
У Василя Чудика юність дивовижно співпала з добою зрілості. Інакше й бути не могло: адже співець народився під час розвалу найкривавішої з імперій світу. Людина мисляча, свідома, вихована батьками в традиціях істинного патріотизму, – Василь дуже чітко вирізняв чисте золото зерна з-поміж полови, котрої в часи “перестройки” було ой як багато! Хто вважатиме це інтуіцією, хто – миттєвістю почуттів…
А таки не миттєвістю творились оті Василеві пісні. Був страшенно вимогливий до слова. Мабуть, генетично. Болісно переосмислював у власних піснях історичну трагедію українських патріотів у борні за волю. Здавалося, ототожнював себе з ними. Виявилось тепер, що співав таки про себе. Такого ж, як полеглі усусуси, упівці, – молодого…
Молодість – неповторна пора в житті людини. Тому досвід молодого життя Василя Чудика подекуди переплітався з містикою. Передусім тому, що оголеним нервом емоцій був здатний перетворити мрії в поезію і мелодію реальності. А реальність паростків часу Василевої творчості і справді була дивовижною.
Висока мрія Василя таки здійснилась. Чи не символічно, що до останнього дня свого короткого, але такого яскравого життя він самовіддано працював шеф-редактором радіо Незалежність, передачі якого слухали чи не у цілому світі? Зрештою, інакше й бути не могло. Вихований в кращих традиціях української родини, син не міг не мати за приклад той високий поетизм до порядності в особі мами, Марії Лугової. А також батька, Івана Чудика, який, до речі, майже чверть століття віддав також журналістиці, працюючи старшим редактором Львівського обласного радіо. На світанку визволення України з-під московсько-комуністичного ярма п.Чудик-старший рішуче відмовившись від нав’язуваної десятиліттями совіцької ідеології, заснував перше в Україні Незалежне радіо, що несло до слухача правдиве слово про багатостраждальну історію рідного народу, про буремне сьогодення, про мрії всіх і кожного з нас в осягненні віками омріяної волі. Вірним соратником у цій, воістину титанічній праці став син, Василь Чудик. Утім, батько був для нього керманичем не тільки у професійних засадах журналістики. А й у тому, що десь потаємно ховалося в глибинах юнацьких душ обох. Це – нестримна жага до поетичного слова, витонченості смислових асоціацій, здавалось би, давно відомих істин.
…йшов 1989-й рік. Василь щойно відслужив два роки в армії, поновив навчання у Львівському університеті. Одного дня сказав батькові: “А в нас пісенний конкурс…” – “Маєш отут вірш,” – батько віддав написане за ніч. І… народилася пісня.
Ходять по Львові чутки загадкові“… Пісня, немов летучка на бурхливих тоді львівських мітингах з гучним рокотом “Ганьба”, – чітко і лаконічно сконцентрувала найболючіші виразки останніх років, агонії тоталітарного режиму. Ганьба – насильству (“…кажуть когось там втоплять у крові…”)! Ганьба – злочинам компартійної ідеології (“…з всякими “ізмами” буде війна…”)! Ганьба – недолугій економічній політиці (“…а м’яса і масла вже нині нема…”)! Ганьба – безбатченкам-холопам (“…кажуть в народі мова не в моді…”)! Неймовірно, але й десятьма роками потому стосовно більшості злободенностей цієї пісні іншого слова, як “Ганьба!”, – ужити важко. Тому можна собі лише уявити, який резонанс мало прем’єрне виконання “Чуток…” Василя Чудика у стінах ще радянського університету, але який кипів уже в градаціях вищої політичної напруги.
Наступного дня Василеві на одній з перерв подарували гвоздику, а увечері він уже роздавав автографи. Пісню про Українських Січових Стрільців слухали, затамувавши подих:

Тільки в чому ж завинили ми перед людьми,
Що стрілецькії могили тракторами перерили..?
Застоялись на припоні вороні стрілецькі коні,
Але знов дзвенять над містом ті чудо-пісні…

Одностайними були журі і присутні у залі. У конкурсі самодіяльної авторської пісні Василеві Чудику було присуджено першу премію та вручено приз глядацьких симпатій… Дотепер у сімейному архіві родини Чудиків свято, як дорогоцінна реліквія, зберігається, окрім магнітофонних записів сина, його пісенних чернеток, афіш, газетних публікацій, – ще й цей зворушливий згорток вимпелу. Від руки, але дуже гарними, різнокольоровими, стилізованими під старослов’янські, літерами виписано: “Диплом лауреата. Нагороджується Василь Чудик – студент факультету журналістики – за І місце у конкурсі української авторської пісні “Пісня – душа народу.” Оргкомітет, Львів, університет, 5 грудня 1989 р.”
На конкурсі співців Другого Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики “Червона рута”, який відбувся у Запоріжжі в серпні 1991 р., Василь Чудик уже виступав як п’ятикурсник факультету журналістики ЛДУ. Підготував три пісні: “Я не вернуся”, “Почекай”, “Сільська церковця”. З першої довелось зрезигнувати, бо через недолугу організацію конкурсу дуже запізнився початок, і журі довелось скорочувати програму. Напередодні конкурсу було записано інтерв’ю, завдяки чому ви почуєте авторське трактування Василем власних творів. А ще він тоді говорив: “Усі три пісні у мене про Україну, і їх можна назвати патріотичними. Хоч я якось сам не сподівався – в жодній пісні немає навіть слова “Україна”. Не тому, що та тема проїлася. Але мені здається, що просто багато людей почали спекулювати на цій темі. Бо вийти на сцену і крикнути, що ми за Україну, чи вільну Україну, чи за ще якусь – це дуже просто. Та, мабуть, щоб ця тема не набридла, треба знаходити якісь нові слова”.

…А ту калину, гей, піднімали ми,
З ворогом лютим потанцювали ми.
Та залишили лиш зневіру
І ще дороги важкі в Сибіру…

Жаль, що в Запоріжжі не почули цієї трагічної пісенної розповіді Василя Чудика. Натомість прозвучала епічна “Сільська церковця“, у якій молодий співець не за літами філософськи зумів виліпити поетично-музичний символ нашого народу від тисячолітньої давнини до епохи космічних ракет. “Хто камінь тут поклав, в її основу першу звів цеглину?..” Може, коли писав ті слова, згадував свого прадіда Івана, який колись будував сільські церкви на Тернопільщині? А, може, тих, хто і нам заповів гордо: “Ми не були рабами!”
Пісня мала великий успіх на фестивалі. А що вже казати про другу! Мало того, що “Почекай” співали перед концертом, в перервах, – між іншим, за словами Василя, вона відома трохи була на той час в Запоріжжі, бо рік перед тим привіз її “Вертеп” журфаку Львівського університету. На самому рутівському конкурсі, Василь Чудик перший (з виступаючих – одинадцятий за порядковим номером) зумів зірвати своєю піснею дещо приспану публіку на ноги. Його “Почекай” так припало до душі деяким політичним діячам, що її автор та виконавець був удостоєний почесних нагород, ставши, таким чином, єдиним призером серед співців. Уже роками пізніше Василь з гумором зізнався як під час повернення до Львова, а це було якраз 19 серпня 1991 р., у день з’яви ГКЧП, – львівська компанія червонорутівських музикантів знущалася над ним: “От, мовляв, доспівався, чоловіче. Це приїдеш, і відразу там тебе зустрінуть…”
Невдовзі у пісні з’явилось продовження: “А що я казав? Бачиш, розвіялись хмари, більше ніхто не стоїть поміж наших сердець…” І все ж: то було не продовження любовних стосунків з коханою. То була чітка заангажованість на актуальність політичних реалій.
У той час в Україні розгорталась передвиборча боротьба за президентську першість. З кандидатурою, поміж інших В’ячеслава Чорновола Василь Чудик, з гроном національносвідомої молоді, виступав і підтримував кандидата з численними концертами, де звучала пісня-присвята цій воістину легендарній постаті в історії українського державотворення. “До остаточної дуже далеко нам всім пермоги: “Доки не знищений ворог“, – сказав Чорновіл…” Ні, це не ляпнута прокламація, здатна відлякати чи тупим формалізмом поліграфічно (на стовпах, парканах), чи банальним примітивізмом поетично-музичним (у радіо-телевізійному просторі). Василь обрав своєрідний спосіб довірливої розмови з коханою, на місце якої, десь так підсвідомо, кортіло стати не одному слухачеві, тим паче слухачці.
Для Василя Чудика у літо нема вороття. Він до кінця не прожив його навіть у рік свого 30-ліття. За календарем земного буття людини це була тільки весна. Зі всіма її розкошами, грозами і неповторністю першого сприйняття одвічних істин. Здавалось, всмоктав їх з молоком матері. Відтак утверджував своїм світоглядом і духовним багатством, розумінням державності і практичним його втіленням у напруженій журналістській роботі. Та ілюзорну безконечність перспективи обірвала брутальна смерть. Подібно, як і героям його пісні, молодим назавжди борцям за волю України. Це про них співав, не про себе. А слухаєш – і наче про нього. Про 30-річного Василя Чудика.

Краяли небо сірі гуси…
Звиняйте, мамо, я не вернуся,
Лиш не ломіть з розпуки руки,
Бо підростають ваші внуки…

У подружжя Марії та Івана Чудиків онуків від сина Василя не залишилося. Можливо, і думав про власну сім’ю, про кохану дружину, про діточок… Не встиг.
Ще на початку становлення радіо Незалежність багато хто дорікав його шеф-редактору у тім, що занехаяв пісенну творчість, унаочнюючи власно-сумнівну сентенцію: “Можна в найдальший куточок тепер закинуть гітару…” Невже Незалежність заважає співати? “Заваджає, і навіть дуже. Якщо чесно, – говорив якось Василь Чудик, – то вже з півроку, відколи почалася інтенсивна робота, пісень практично не пишу. Можливо, дві-три, і то сирі…”
Кажуть, талант формує оточення: суспільство, школа (в широкому розумінні), традиції, події сьогодення… Але справжній талант формують таки батьки. Подиву гідні мужність Марії та Івана Чудиків, які знайшли у собі сили надалі продовжувати справу такого короткого життя сина.

Звиняйте, мамо, я не вернуся.
Звиняйте, мамо, то Божа воля –
Моя могила не серед поля…

Як несправедливо порушено одвічний порядок речей! Як неприродно і дико переходити часову межу поміж надіями і розпачем! Та…
“Говорить радіо Незалежність!” – щодня чути у світі. Зі Львова, як і впродовж усього часу ще такої недавньої присутності тут журналіста Василя Чудика, йде потужний струмінь правдивої інформації, живити котрий доля прирекла тепер батькам. Не заламалися…
Не зреклися Незалежності: ані державної, ані професійної. Не зрадили мрію сина про оспіваний ним предків заповіт: “Ми не були рабами!!!” Не були. Не є. Не будемо. “І вдячно з вівтаря так дивиться Христос, той предок-мученик, що увіковічнив працю”. Із пісні Василя Чудика. З когорти тих, кого корифей української поезії назавжди уславив рядком свого вірша: “Співці нової днини”.

Марта Кінесевич – музикознавець, член СЖУ.

 

Контакти

Телефон

+380 (67) 767 40 26

Адреса

м. Львів Львівська область
вул. Князя Романа, 12
79000
Переглянути на карті

Графік

пн-пт: 10:00–17:00
сб-нд: Зачинено

Радіо Незалежність © 2024. Всі права захищено.